Уже другий тиждень у рідних краях гостює відомий письменник Максим Синьоокий справжнє прізвище — Іван Максимович Сизоокий). Наш кореспондент зустрічався із славним земляком і взяв у нього інтерв'ю, яке ми й пропонуємо читачам.
   Кореспондент. Шановний Іване Максимовичу! Ви багато мандруєте, зокрема часто навідуєтесь у місця, де народилися й зросли. Скажіть, будь ласка, що дають вам як письменникові такі поїздки?
   Синьоокий. Це важко переоцінити. Пам'ятаєте? — "И дым отечества нам сладок й приятен..." Надто ж коли цей димок в'ється на березі річки, а на багатті умліває юшка, а в юшці й окунці, й підлящики, й пліточка, й щучка, й судачок... А разом з ними "лаврончик", кріп, петрушечка, цибулька, морквинка, перчик... Збожеволіти можна! Повірте, я в такі хвилини забуваю про все на світі — про жінку, дітей, літературу, про те, що я письменник, — геть чисто про все забуваю! До речі, ви знаєте, що юшку краще варити з різної риби, це надає їй незвичайного смаку. А до вареної риби треба неодмінно зробити саламур. Не знаєте, що це таке? Це проста й водночас геніальна штука! Берете часничок, товчете його з сіллю у ступці й присмачуєте оцтом, ну, для кольору видавлюєте помідорчик — естетика, вона скрізь не завадить. З такою приправою можна усаламурити вагон риби!
   Якщо хочете докладніше знати про це, прочитайте мою новелу — вона так і називається: „Саламур".
   Кореспондент. Ну, це, так би мовити, у хвилину відпочинку, а...
   Синьоокий. Помиляєтеся, дорогий мій. У письменника таких хвилин немає! Підсвідомо він навіть уві сні працює. Я наведу такий приклад. Минулого літа я з приємною компанією їздив на Каховське море. Ну, взяли все, що треба. Місцеві товариші пройшлися вздовж берега волочком, витяти мішок раків. Поки ми купалися та теревенили, вони їх зварили. Слухайте, я в житті не їв такого дива! Що аромат, що смак — люкс, як кажуть тепер.
   Того ж літа один мій приятель привіз із Херсона живих раків, і просто до мене, на київську квартиру. Каже: "Ти мастак на всі руки, вари!" І що ви думаєте — я зварив! Не гірше, ніж ті каховські товариші. Хоч я й не придивлявся до того, як вони готували їх. Але якимось внутрішнім зором — це вже чисто письменницька здатність — я зафіксував, що спочатку у відро з водою вони поклали жмут кропу, п'ять цибулин, корінець петрушки, лаврового листя, моркву, сіль, половинку стручка гіркого перцю й кілька горошин пахучого. Усе це прокипіло, потім кинули раків, варили їх хвилин 20—30, відтак дали настоятися — можете уявити, що за харч вийшов!
   Кореспондент. Іване Максимовичу, хотілося б почути трішки про ваші закордонні поїздки, найпам'ятніші...
   Синьоокий. Будь ласка. Але ви мене збили... Про що я говорив? Ага, про раки. Тобто про письменницьку працю, що, як бачите, н.е припиняється на жодну хвилину.
   А щодо поїздок за кордон, то їх у мене було чимало. Найбільше запам'яталися візити до Італії й Парижа. У Римі я з допомогою письменників запопав цілу валізу солодкої цибулі — вона здебільшого культивується в Іспанії. Вам не доводилося її куштувати? Ні? Вважайте, що ви даремно прожили на світі. Це фантастично! Береш отак у руки обчищену головку і їси, мов яблуко, — та куди там тому фруктові! Вона, цибулька, тане в роті. Я вже не кажу, яка це приправа до шашличка, всілякої печені, картоплі і такого іншого.
   А в Парижі... Дайте я трішки заспокоюсь, а то від спогадів аж у голові запаморочилось... Так-от: у Парижі ми з одним приятелем перед екскурсією в Лувр — там якийсь шедевр показували, зараз уже не пам'ятаю, який саме, — забігли в „Пале-Рояль", їхній уславлений ресторан. Ну, очі — навбоки: що замовити? Аж тут до нашого столика підходить офіціант і чистою російською мовою каже: „Дорогие соотечественники, предлагаю откушать уникальное французское блюдо — “фондю”. Відчуваєте, уже в самому слові є щось незвичайне! За якихось п'ять хвилин він поставив перед кожним з нас казанок на спиртівці. А на тарелях шматочки сирого м'яса, посоленого й поперченого. У казанках оливкова олія. Подальша процедура така. Запалюєш спиртівку й доводиш олію до кипіння. Відтак виделкою настромлюєш м'ясо й на секунду-дві опускаєш у казанок. І — вже! Я не можу вам передать, що це таке! Будете в Парижі, неодмінно скуштуйте.
   А другого дня той самий офіціант запропонував нам на вибір дві їхні страви: качку по-гасконському та кролика по-лангедокському. і знову це було щось дивовижне. Отже, качка по-гасконському готується у мадері, а кролик по-лангедокському — у білому кислому вині. Потрясаюче смачно! Я привіз рецепти додому. Уявляєте: береш звичайну морожену качку і робиш з неї чудо.
   Я не буду тут довго розводитись — про це все допитливий читач може довідатися з моїх нарисів "Віч-на-віч з Європою, що вийшли вже другим виданням."
   Кореспондент. Іване Максимовичу, дозвольте, так би мовити, заглянути у вашу творчу лабораторію...
   Синьоокий. ...себто, на письменницьку кухню? Прошу: в мене секретів нема. Що вас цікавить?
   Кореспондент. От, скажімо, деякі письменники сповідують реалістичне, просте письмо, а інші — метафоричне, ускладнене. Яке з них вам більше до смаку?
   Синьоокий. Звісно, перше. Але це зовсім не означає, що я відкидаю метафору. В жодному разі. Тільки я хотів би, щоб метафора, коли вже ти нею користуєшся, стріляла. Аби як грім була, мов блискавка! От в одній куховарській книзі, що вийшла в кінці минулого століття, я прочитав фразу, яка мене просто приголомшила. Послухайте: "Раки люблять, щоб їх варили живими". Метафора? Ще й яка! Ви тільки вдумайтесь: люблять, щоб варили їх живими! Якби у наших письменників, що дотримуються метафоричного письма, хоч зрідка траплялися подібні знахідки, їм би ціни не було.
   Кореспондент, і ще таке запитання. Письменників одвіку хвилює проблема єдності форми й змісту. Як ви її розумієте, Іване Максимовичу?
   Синьоокий. Ви торкнулися надзвичайно складного питання. Я теж усе своє творче життя б'юся над ним. Великі твори — це, як правило, повна гармонія змісту й форми. Поясню конкретніше. Приміром, візьмемо звичайну, всім відому сосиску. Раніше (а тепер дуже рідко) вона була в природній шкірці. Запашну, соковиту, та ще з гірчичкою, її можна було їсти з не меншим задоволенням, ніж червону ікру чи краби. Чому? Та тому, що в цьому їдві абсолютна злютованість форми і змісту. Нині ж сосиску випускають у целофановій плівці. Тьху! У цьому разі ми всі є свідками того, як форма приблизно відсотків на п'ятдесят зіпсувала зміст. Треба пам'ятати слова геніального Толстого: „Форма? Недарма ж вона!"
   Кореспондент. Іване Максимовичу, що б ви порадили молодим письменникам?
   Синьоокий. Головне — стояти ближче до життя. А то що виходить? В одного молодика читаю: „Почали клювати йоржі, й під вечір рибалки мали добрячий улов". А це, м'яко кажучи, заперечує істину. Ще граф Сабанеев писав: „Клев ерша свидетельствует о прекращении всяческих начинаний". А воно, молоде, пише: „добрячий улов"... Про що це свідчить? Про те, що молодик навіть у руках не тримав вудочки. А точніше: він узагалі не знає життя. Отак-от.
   Кореспондент. Ну й насамкінець традиційне запитання: над чим ви тепер працюєте?
   Синьоокий. Часті поїздки дали мені багатющий матеріал про роботу наших установ громадського харчування. Як ви, певно, знаєте, тут у нас ще не все гаразд, і тим прикріше, що готувати є з чого, а от факт: чи не хочуть, чи не вміють. За тиждень-другий я закінчую велику публіцистичну статтю про те, що болить, що давно й постійно мене хвилює, Я в ній одверто й недвозначно ставлю запитання: „З ким ви, майстри кулінарії?" Окрім того, з одним своїм давнім другом і колегою збираю матеріал для рагу по-уругвайському.
   Оце, коротко, й усе.
   Кореспондент. Дуже смачно... пробачте, дуже цікаво. Дякую!