Ми з Михайлом Сергійовичем, можна вважати, побратими по нещастю.
   І я був в'язнем Форосі. Хоча, звичайно, з іншого приводу.
   Одначе результат вийшов — тютілька в тютільку!..
   Почалося, як водиться, з відпустки. Остогидло мені у фірмі сидіти - спасу нема! Та й Нонка заклювала. Ми з нею — дружинонькою моєю — спільне підприємство у столиці тримали. З перепродажу всього. Ну, моя Нонка — дівуля шалена: швидка, наче вихор. Проскочить повз мене — так я у своєму обертовому кріслі півгодини кручуся, не можу зупинитися, на комп'ютері зосередитися. Кожного разу доводилось наново дискету вставляти. Гру з нуля починати. А Нонка ще й бушує:
   - Безсовісна ти тварюка, Веніаміне! Бугай бугаєм, он пасок на шортах уже не сходиться, а користі від тебе ніякої!..
   Ну, я їй у такому разі, образившись, і ріжу:
   - Як ніякої?! Сама не раз казала, що це, мовляв, дуже зручно, коли не сходиться: часу гаяти не треба!..
   Тут Нонці й крити нічим. Бо ж таки по цій лінії толк від мене — аж навіть понад потребу.
   - От якось після чергового Нончиного спалаху я й заявив їй:
   - Відпустку давай! Утомився я крутитись! Вестибулярний апарат урознос іде!
   - Гаразд уже, їдь, — погодилась вона. — Налагоджуй свій вестибулярний. Але тільки його! Шануйся, Веніаміне, гляди за своєю поведінкою!
   - Ну, знаєш, Нонок, — зраділо сказав я. — Тут і сумніватися нічого. Я глядун відомий...
   Та й поїхав. На сонячний, як раніше говорили, ПБК — південний берег Криму.
   Глядів за собою два дні. А на третій підійшла до мене у шашличній дама, і мовила голосом меццо з м'яким баритональним відтінком:
   - Воно вам треба, молодий чоловіче? Ось це стовпотворіння біля моря, оцей підгорілий, шашлик на сімдесят Грамів старої яловичини? Ви такий великий, вам треба багато м’яса й багато місця. У мене все це є. У Форосі, тут недалеко. Їдьмо?
   Машина стояла поруч із шашличною. Двадцять перша „Волга", не „Мерседес", але у прекрасному стані.
   Куди ж було подітися? Поїхали...
   У Капітоліни Марківни виявилося справді багато всього, її чоловік — відставний чи то адмірал-полковник, чи то генерал-мічман, який потонув кілька років тому вставку під час відвідин рідного села, — залишив їй шикарний особняк з підсобними, приміщеннями, включаючи хлів з підігрівом, а також сад, виноградник і навіть персональний шматок пляжу, куди вела покрита якимись вулканічними плитками доріжка.
   Отож таки було багато всього. Та Найбільше було самої Капітоліни Марківни. Вона не відпускала мене від себе ані на крок. Щоправда, й відгодовувала не гірше, ніж свою живність у хліву з підігрівом. Одначе ж і вимагала відповідно. А коли я за місяць було заїкнувся про від'їзд у зв'язку із закінченням відпустки, з придихом мовила:
   — Ве-енечко, солодкий мій, великий мій! Нікуди я тебе не відпущу. Й навіть не думай. Та й на біса тобі десь мотатися, крихти уривати, коли тут ти маєш усе й багато...
   І як завжди, потягла мене на другий поверх…
   Там, нагорі, у неосяжній спальні, я провів іще місяць. Але вже під замком. Капітоліна Марківна відмикала двері й виводила мене до моря один раз на день, та й то не дозволяла іти вільно, а прикріпляла мене до себе за допомогою імпортних наручників із довгим ланцюжком, котрі їй колись привіз як сувенір її адмірал-полковник чи генерал-мічман…
   Зв'язку з Нонкою я не мав, телефон Капітоліна Марківна сховала у свій домашній сейф і витягала лише, коли їй самій було треба кудись подзвонити.
   Становище було прекепське, тим паче, що під осінь, як мані здалося, Капітоліни Марківни у спальні ставало ще більше, ніж раніше…
   І я вирішив тікати.
   Однієї ночі, коли Капітоліна Марківна заснула, міцно вчавивши мене у перину, я дивом примудрився проповзти між нею – Капітоліною Марківною – та стіною відтак подолав широчезний простір ліжка, яке займало усю спальню, й тихо канув у двері туалету. Всі інші двері були, як звичайно, замкнені.
   У туалеті я дістав із-за бачка заздалегідь сховане простирадло, розкромсав його теж завчасно поцупленими з комода Капітоліни Марківни ножицями, зв'язав із смуг тканини вірьовку, прикріпив один її кінець до водопровідної труби і, безшумно розчахнувши вузеньке віконце й з пекельною мукою продершись крізь нього, ухнув у темряву фороської ночі...
   Під ранок мене взяв у кільце наряд-міліції, на що я, власне, й розраховував. Пояснивши славним представникам правоохоронних органів, що я — турист-одиночка, пограбований зустрічними бандюгами, був тут же доставлений у відділення й усіляко обласканий. Мені видали потріпані міліцейські штани (мої лишилися в сейфі у Капітоліни Марківни), і я відбув до Нонки.
   Та вона, підла, навіть на поріг не пустила.
   - Приймай, Нонок, свого благовірного, - кажу їй, - напоневірявся — страх!..
   - Воно по мармизі видно, — презирливо одказує Нонка, - як виварка стала. Добряче, либонь, десь годували-поїли... От туди знову й відправляйся, а я відтепер — жінка вільна і тебе, бугая розпаскудного, ні чути, ні бачити більше не бажаю!..
   І хряснула дверима.
   Ну, я Нонку знаю: якщо вже упреться по-серйозному - все! Нічим не проб'єш. Навіть шорти з паском, що не сходиться, не допоможуть.
   Отже, міркую, і з Нонкою, і з фірмою — гаплик. Треба терміново щось вирішувати. Щодо прокорму потурбуватися.
   І тут мене осяяло. А що, власне, думати-гадати? Назад, у сонячний Крим, у Форос, до Капітоліни Марківни! Нехай її самої й багатенько, але ж і для житухи в неї всього на мій вік вистачить!
   Так і вирішив. Позичив у приятелів грошей, приодягнувся, купив Капітоліні Марківні на подарунок художній альбом із видами столичних новобудов — і помотав.
   До Фороса добувся на попутному цементовозі. Ось і білокам'яний особняк із садом і виноградником, а он і знайомий хлів із підігрівом. Усе рідне, близьке.
   Подзвонив, чекаю, тіпаюсь. А тут і двері відчиняються. І з'являється переді мною амбал, іще більший за мене, навіть не бугай — якщо по-Нончиному висловлюватися, - а просто-таки бегемотяра, слоняка якийсь!
   - Чого треба? — похмуро цідить.
   - Та-от, — відказую, — ішов мимо...
   А тут із будинку й Капітоліни Марківни баритональне меццо лунає:
   - Федюню, що там у тебе? Ти скоро?
   Ага, метикую, Федюня, значить. Усе зрозуміло.
   - Ну, я пішов, - кажу амбалові.
   - Давай-давай, — так само похмуро реагує він. — Шуруй собі…
   Я й пошурував...
   А тепер скажіть: хіба ж не побратими ми з Михайлом Сергійовичем по фороському нещастю? У кожному разі, результат у нас із ним вийшов — тютілька в тютільку.
   Отож я його цілком розумію І навіть дуже співчуваю.