Як хочеться добре жити! У сусіда он яка хорома. А повітка - палац! Там не свиней тримати, а всесвітній конкурс краси проводити. Паркан навколо - Китайська стіна. Муха не пролетить. Нувориш. Синок у нього такий крути! На іномарці приїздить.
   - Де це нащадок працює? - якось запитую у сусіда.
   - У столиці, - дере носа. - Академік! Беручкий він у мене.
   - Є, - кажу, - в кого вдатися.
   А сам думаю: який з нього академік? Та у нього ж кашкет тридцять шостого розміру. А нога - п'ятдесят восьмого. З нього водолаз був би добрячий. А в мого сина - ото голова! На замовлення шапку шиємо. Освіта непочата середня. А скільки голів у нашому керівництві, які не дотягують до середніх розмірів! Придивіться! А от для голови мого сина немає у нас путящої роботи. Де правда? Хоча, мушу сказати, руки болять у нього. У нас, додам, увесь рід страждає від цього. У батька мого також боліли. У мене болять. А сусід - ну просто залізний. Ніколи на руки не скаржиться. Картоплю якусь нову вирощує, що жуки не їдять. Так тепер його жуки у мене пасуться. Мене ця несправедливість вибиває з колії. Треба щось робити.
   Взяв шмат фанери, написав на ній: "Хочу знати правд!" Тільки став прибивати фанеру до рейки, дружина прийшла з городу.
   - Ой, Божечку! - Сплеснула руками. - Невже у нашого батька руки перестали боліти?! Тин будеш лагодити? - додає лукаво.
   - Тин почекає. Є справи важливіші, - кажу їй і показую плакат.
   - Іди на город, - вона мені, - отам буде тобі правда.
   - Зараз, - мовлю поважно, - найвідповідальніший період у житті держави. І я, як свідомий громадянин, не можу стояти осторонь політичних процесів. Що я потім онукам скажу? Коли вони запитають: де ти, діду, був у цей історичний час? На городі, скажу, був? Га?! Картоплю сапав? Та краще мені не дожити до такого сорому!
   - А ти й не доживеш, якщо не буде картоплі, - пробурчала дружина.
   Але мені своє робити. Узяв плакат і подався у центр села. Зробив з гілля курінь біля сільради. Сиджу. Підходить Петро, приятель мій. Довго вивчав плакат, а потім запитує:
   - Я також хочу знати правду: коли троячку віддаси?
   От гадина! От шкурник! Рік не дає проходу за ту нещасну троячку.
   - Як тільки вийдемо з економічної кризи, - відповідаю.
   Похитав він головою, сплюнув і пішов.
   Десь за годину потому з'явився голова сільради.
   - Яка біда змусила тебе побудувати цю гігантську споруду? - запитує.
   - Хочу знати правду, відповідаю, - за які гроші мій сусід такий паркан побудував? Живе, як куркуль. А я через той паркан не можу вчасно прокинутися. Бо не видно, коли сонце сходить.
   - Слід підніматися, - він мені, - до сходу сонця.
   - А коли ж тоді лягати? - дивуюся.
   - Як сонце зайде. - мовить.
   Ідіот! Я ще розумію: взимку можна так лягати й прокидатися. А влітку? А навесні? Там же тієї ночі, як кіт наплакав. Оце ж такий придурок і вигадав: весняний день рік годує. Якби воно було так, то хіба я той день не відпрацював би? Хай і в розстрочку.
   - Отже, так, громадянине Нудник, - каже голова, - завтра у селі буде районний семінар, так ти цей курінь поки що перенеси на своє подвір'я.
   - Не на того натрапили, - кажу. - Не зрушу з місця, доки не взнаю правди.
   - У тебе година на передислокацію, - застеріг він і пішов.
   За якийсь час зупиняється біля куреня міліцейська машина. Виходить майор і два сержанти. Втупилися поглядами у плакат. Потім сержант став щось нашіптувати майорові на вухо. Мабуть, роз'яснював зміст плаката.
   - Кажу тобі правду, - мовив майор, - запам'ятовуй. Будування житла без відповідного рішення і в заповідній зоні - стаття така-то.
   - Я брехнею ситий по горло, - вирішив не здаватися я.
   - Так спершу з тебе потрібно брехню видалити. Бо не буде куди правді поміститися. А це ми робимо стаціонарно. Діб за десять-п'ятнадцять ти будеш готовий до прийому правди.
   - А може, провести йому шокову терапію? - єхидно вставляє сержант, помахуючи кийком.
   - Хай вибирає, - каже майор, - що йому краще. У нас держава демократична!
   "Демократи, а вибір - за старих часів", - міркував я, розбираючи курінь.